Зранку до нас в гості прийшов собака, дуже милий і дуже голодний. Віддали йому весь хліб що мали, але цього, звісно, йому було мало.

Потім знову по жалюгідній дорозі спускалися вниз в село. Ох, це меганеприємно їхати такою дорогою. Десь о 10 ранку приїхали в райцентр Млинів. В бібліотеці нам дозволили посидіти, підзарядити техніку. І поки ми цим займалися знову пройшов дощ.

На місцевому базарі купили овочів на обід. Будемо варити рагу.

Десь в полудень покидали містечко. Далі їдемо на села. Знову жах-дорога. Всі ми дуже схарились та змучились так їхати. І тут раптом отримали бонус від долі – на в’їзді в село Пагачівка було кілька черешень, гілки яких були рясно обліплені соковитими ягодами і гнулись до землі, що лише додавало нам натхнення об’їдатись ними. Навіть я зі своїм невисоким зростом могла легко робити це. Їли ми як дурнуваті, ніби ніколи взагалі не бачили тих ягід. Признаюсь чесно, я ще з роду не обжиралась так черешнями, просто рвучи їх з дерева. Наповнивши свої шлунки, ми рушили в село, розпитувати людей про співочих бабусь та дідусів. Поки що в цій експедиції лише бабці співають.

Через кілька хвилин нам люди підказали піти до баби Кутюк Люби (1929р.н.), сказали, вона знає давнішні пісні. Бабця наспівала нам кілька повстанських пісень і ще щось трохи, але воно чомусь мало запам’яталося. Вона багато пісень просто не могла згадати.

41_1

І ще у неї в хаті було так пасмурно, що мої очі почали злипатися. І саме в цей час у всіх нас дружно почався процес черешневого бродіння. Картина була і сумна і весела – в нас всіх одночасно розболілись животи і вони видавали дуже страшні звуки. Добре, що бабця Люба практично нічого не бачила, то й не помічала, які у нас вирази обличчя. В цієї бабусі меганеприємна невістка, якій ми явно не сподобались. На одній з пісень вона влетіла в хату і кричала до баби аби та виходила з хати, бо має зачинити хату, а сама вона йде корів гонити. На що бабця сказала нам не звертати уваги.

Виїхали від баби десь о 16-й. Рушили до траси. Насувалась хмара, нам сказали, що на трасі є зупинка, в разі чого можна буде заховатися.

Обід цього дня був одразу і вечерею. Варили рагу під маленьким дощем біля зупинки на трасі. Пасажири в автобусах просто прилипали до вікон, але коли ти голодний, то все довкола по-барабану. Як все зварилось і можна було вже їсти, влупив конкретний дощ. Ми то сховались на зупинці, але їсти там було не реально. Там ми ледве дихали, так все смерділо сечею та іншими нечистотами. Ненавиджу людей, які справляють нужду просто на зупинці! Тому чекали. Але дощ не вщухав. І тут на щастя до зупинки під’їхала жінка і запропонувала нам піти поїсти нашу страву в місцеве кафе, в якому працює її донька. Тож направились туди, сіли за стіл і поїли від пуза. Ще там був телевізор, якраз йшли новини. Вони були зі Сходу і дуже невеселі.

Дощ перестав, ми поїли, далі маємо місію заїхати до баби Віри, яка, як нам сказали, знає давніх пісень.

Баба Віра сказала приїхати вранці, бо зараз не може співати. Ми в неї запитали, де можна тут в селі заночувати. Порадила біля озера, але потім сказала, що можна й у неї на подвір’ї. Ми ще разів зо три перепитали чи то нормально, бо господа дуже гарна і багата, напевно одна з заможніших у селі, з двома недешевими автомобілями в дворі. Господаря (сина Віри Артемівни) та його дружини не було. Але бабця запевнила, що все гаразд. Вона була з онучкою. Дозволила, то ми й розклали намети і повлягалися спати, аби зранку записати бабцю. Вже засинали, як близько 23-ї до наших наметів прилітає якась тітка і починає на нас кричати. «Хто ви такі?! Чого ви до нас приїхали?!» Вона була чи то сусідкою, чи то родичкою бабці Віри. А звинувачення її полягало у тому, що ми, не поінформувавши будь-кого із сільської адміністрації (навіть більше – не надавши відповідних паперів, які засвідчували б, що ми справді фольклористи), самовільно отаборилися в дворі у бабусі. Звісно, були погрози міліціює, зятем, який “вже до вас їде з Луцька” і ще бозна чим якщо ми негайно не покинемо цей двір. Одним словом вийшла дуже неприємна ситуація. Ми серед ночі мусили спакувати свої манатки і покинути нагріте місце. Поїхали уже в темряві за село на озеро, скрізь мокро, болото. Ліхтариками так-сяк знайшли перше придатне місце, швиденько розклалися, заскочили в намети і саме в цей момент почався дощ.

Проїхали32 км