Вже кілька тижнів в Таїланді страшна спека, їхати важко, сонце випікає всі мізки й плавить тіло. Дитяті в даному випадку найкраще, бо в трейлер ми йому прикрутили фен, то ж Маркусик їде з прохолодою.
Діставшись міста Чумпон, ми вирішили їхати до Бангкока потягом, аби зекономити час і вберегтися від перегріву, котрий все сильніше намагався нас дістати. До того ж, віза через 3 тижні закінчується, треба поспішати. Та ще й довга, безкінечно нудна траса, по якій гасають перевантажені фури.
На вокзалі виявилося, що у нормальні вагони квитків вже нема і не у всіх потягів є багажне відділення, то ж змушені були їхати третім класом аля звичайна електричка. Ми собі гадали, що він буде напівпорожнім й можна буде поспати, але він виявився супер переповненим і з цілою купою людей без місць, які або нагло сиділи на чужих, або на підлозі, або у тамбурах. Дехто навіть в туалеті зайняв сидяче місце. Станції Жмеринка чи Шепетівка, де баби заносять їжу, просто відпочивають. Бо тут їжу носять нон-стопом. І так волають, пропонуючи свої наїдки серед ночі, що так і хочеться послати торгашів куди подалі. Один хлопець о 3-й ночі надумав кожній жінці парити коралі. На жаль, покупців не знайшлося.
Одним словом, то було щось, а не нічка. Ми з Вовчиком може з дві годинки перекуняли, ледве висиділи на тих твердих лавках, тому наступного дня були геть вбиті. На щастя, Маркусик спав чудово у нас на руках.
Коштувало це “задоволення” за двох 384 бати (майже 11$). Додатково за два вели та трейлери заплатили 360 бат (10,3$).
О 5-й ми вийшли на станції Bang Sue. Бангкок зустрів нас трешем: орди щурів, що шмигали туди-сюди, торгаші, що сонно розкладали свій крам, босі монахи, що йшли просити їжу, перші мопедисти, що мчали на роботу. Було ще темно. Ми трохи зачекали, а тоді сіли на вели і поїхали 10 км – невеличка відстань за мірками Бангкоку – до будинку хлопця з каучсьорфінгу, який погодився нас прийняти. Дорога ще була без трафіку, їхалось безпечно й легко. О 7-й ми були біля зачинених на глухо воріт будинку Тома, який ще спав й додзвонитись до нього було нереально. Аби не заснути на лавці, що самотньо тут стояла, ми пішли снідати. В місцевих купили холодної кави та смажених пончиків. Кава не дуже рятувала від сонливості. Що вище сонце підіймалось, то більше нас хилило в горизонтальне положення. А Маркусик навпаки джазував. О 9.30 ворота відчинились і вийшла дівчина з дитям. Вона з Казані. Разом зі своїм чоловіком італійцем теж гостюють у Тома. Вони нас провели в хату, яка була завалена всякою всячиною. Том ще спав. Ми тим часом прийняли душ і розговорились з молодятами. Виявилось, що в хаті ще з десяток каучсьорферів та кілька пар веломандрівників. Потім виявилось, що для нас є місце лише в прохідній кімнаті-коридорі, яка більше нагадувала склад усього на світі. Якби ми були без малючка, то може все було б ок. Але з нашим активним чудом Марком це нам не підходить. Тож ми вирішили шукати інший варіант. В інтернеті знайшли і забронювали найдешевший готель неподалік і рушили туди крізь спеку та дорожній треш. Вже тоді ми почувались якимись зомбаками, реальність була наче крізь криві дзеркала. А типовий азійський трафік – пеклом.
І це було найгірше, найстрашніше!
Машини, автобуси, мопеди, таксисти – всі кудись поспішали. Все гуло, пищало, кричало. Сонна голова тріскала, тіло здавалось чужим. Я максимально концентрувалась на дорозі та керуванні вела. Ще залишилось якихось 3 км, як виник міст, на який треба було перелаштовуватися через три смуги!.. Моє серце завмерло. Володя теж напрягся. Я мало не плакала від страху, коли Володя з трейлером Марка почав якось так дуже швидко перелаштовуватись. Сонливість підпирала шлунок і від того всього мене нудило. Машини налізали, вони здавались велетами і так пищали, що мало не вирубували мою свідомість. То було реальне пекло…
Якось той міст подолали. Шкода, що тут нема ніяких умов для ведосипедистів. На щастя, тайські водії виявились досить ввічливими – це трохи пом’якшувало моє тодішнє сприйняття реальності.
Приїхали в готель. І це мене добило остаточно. Така неприємна місцина… А потім ще й Володю скосило: блювота й температура. Напевно перегрівся на сонці та ще й не спав ніч. Від того всього в мене почалась паніка. Але довгий нічний сон все змінив на краще.