Чому ми обрали Мянму?

Як я вже писала, нас з Володею рідко цікавлять протоптані туристичні місця (ну хіба що стежки майя, де, правда, ми ще не були), натомість ми завжди шукаємо щось первинне та незвідане. Одним словом, колорит, навіть якщо це повний треш чи супербездоріжжя.  Ми прагнемо все «винюхати» та побачити на власні очі те, про що жоден туристичний путівник чи гламурний глянець не розкаже. Тому М’янму, країну, в яку ще й досі багато людей остерігаються їхати, ми просто не могли оминути.

Кажуть, в цій країні править військова хунта. Кажуть, ця країна дуже бідна. Кажуть, тут страшна корупція. Кажуть, тут храми вкриті золотом. Кажуть, тут дуже дешево.

Що з цього правда, а що ні, ми дізналися з власного досвіду, пробувши у М’янмі 28 днів наприкінці весни 2015 року.

  %d0%b2-%d1%81%d1%82%d0%b0%d1%80%d0%be%d0%bc%d1%83-%d0%b1%d0%b0%d0%b3%d0%b0%d0%bd%d1%96-img_4030Як ми отримали візу?

Гадаю, візове питання – одне з найважливіших для українського мандрівника, бо не в усі країни українці мають безвізовий в’їзд. У М’янму нам віза потрібна, як, зрештою, і громадянам більшості країн світу. Ще кілька років тому будь-якому туристу потрапити до цієї країни було надзвичайно важко, кордони були практично зачинені. Проте зараз ситуація змінилися, хоч і не є ідеальною.

Якщо ви зібрались у М’янму летіти, то з цим у вас не виникне жодних проблем. Якщо ж вирішите в’їхати в цей азійський край на велосипеді, то ось тут і почнеться усе найцікавіше…

Розкажу, як було з нами.

В лютому 2015 року ми з Володею прибули в Делі, столицю Індії. Саме там вирішили зробити дві візи до наступних країн нашого веломаршруту з України до Австралії – непальську та м’янмарську. З першою все обійшлось швидко й гарно, а от з другою…

Отож, одного чарівного туманного ранку, що є цілком характерним для індійської зими, ми зібравши всі необхідні документи й направилися в посольство М’янми, що в Делі на 3/50 F, Nyaya Marg Chanakyapuri (перелік необхідних документів тут – http://myanmedelhi.com/visa/)

Дочекавшись своєї черги, підійшли до мікроскопічного заґратованого віконечка, що виходить з будівлі просто на вулицю, в якому було видно лише пальці, шию і фрагмент підборіддя, до того ж віконечко це знаходилось десь на рівні нашого живота. Пояснивши свою ситуацію, що ми веломандрівники і літаємо лише в супербезвихідних ситуаціях і що, зрештою, перельоти не співпадають з ідеєю нашого проекту, ми намагалися подати документи на розгляд. Натомість кусок підборіддя нам відповів, що вони не можуть прийняти наші документи, що спочатку нам треба написати листа кудись у Янгон та отримати дозвіл на в’їзд в цю країну з Індії наземним транспортом . Ми трохи засмутилися, але робити було нічого. Взявши потрібного імейла, ми почимчикували шукати інтернет, що в Індії не з легких завдань, аби написати того листа. В ньому описали всю суть нашого проекту «Двоколісні хроніки», вислали в додатку й опис самого проекту, прикріпили лист підтримки з Міністерства культури (бо для бюрократії то вкрай важливо) і почали чекати…

IMG_0806

Очікування тривало рівно півтора місяця. За той час ми проїхали на велосипедах з Делі на північ в індійські Гімалаї, заїхали в Непал і вже в Катманду перед нами постала серйозна проблема подальшого пересування (аби їхати через китайський Тибет, потрібно було 2000 доларів з особи). За цей час ми ще кілька разів писали того листа у М’янму, проте з кожним разом надія на бодай якусь відповідь розчинялася, як ранковий туман над Гангою.

Тож з огляду на печальну ситуацію з візою в Делі, в Катманду ми вирішили піти трохи іншим шляхом. В тутешньому м’янмарському посольстві ми з Володею вже нічого не казали про велопроект, ночівлю в наметі і т.д., просто прикинулися багатими іноземними туристами-пляжниками, мовляв, летимо, хочемо потусити, показали заброньовані квитки й резерв в готелі. І – вуаля! – через два дні наша м’янмарська віза красувалася в паспортах. Коштувала вона лише 20$. І тепер ми мали законні 28 днів перебування в колоритній М’янмі!

Заховавши наші паспорти з візами якнайдалі, ми знову перетнули кордон з Індією і в’їхали в штат Біхар. Стрімко рушили на схід, у напрямку М’янми. Ми тоді ще були щасливі від візової удачі і не знали, яким буде перше знайомство з цією країною…

В останній день закінчення індійської візи, залишивши позаду тридцять чудових днів в північно-східних штатах, ми вже були на пропускному пункті індо-м’янмарського кордону, що в містечку Море. Але у М’янму нас не впустили! Виявляється, візи не достатньо. Потрібен ще додатковий дозвіл на перетин кордону по суші саме в цьому пункті! І, звісно ж, він не безкоштовний.

Що за чортові інновації!? Який же тоді сенс у візі?

IMG_0887

І ми вирішили йти на пролом, бо в Індію повернутися не можемо – цієї візи вже нема. Взяли тактику чемного прохання й пояснювання, проте м’янмарці були незламні. Тоді ми твердо заявили, що якщо нас не пропустять, то ми вимушені розбити табір просто тут, на кордоні, оскільки не маємо виходу. І ця фраза привела пузатого прикордонника в традиційній м’янмарській спідниці просто в озвіріння.

– Без спеціального дозволу не пропущу, забирайтеся геть звідси! Назад в Індію!– повторював завчену фразу англійською прикордонник і кричав на нас, наче на тварин, мало що іскри з нього не сипалися.

Незабаром він залишив нас на самоті з паспортами й візами, а натомість прислав гінця, аби той вламав мене з чоловіком на дозвіл за 150 баксів з особи. Ми гнули лінію, що не маємо грошей та й індійська віза закінчилась. Врешті нас виперли з м’янмарського кордону назад через річку в Індію. Ми були шоковані, бо такого ще з нами не було. Бачили ми всяке: як індійські полісмени луплять людей палицями, наче худобу, бачили бійку на ножах розлючених іранців, бачили різне, але коли на власній шкурі відчули лють, нахабство і зухвалість м’янмарського прикордонника – оце, скажу вам, відчуття!..

Ми повернулись в Індію. Індійські прикордонники здалися нам ангелами після м’янмарців. Це, як сказали вони, часте явище: багато мандрівників не знають про той дозвіл, бо ніде немає про це офіційної інформації, їх ставлять перед фактом просто на кордоні. Тому, хоч як прикро, нам таки доведеться робити той папірець.

І це справді виявився не більше ніж папірець…

Ми змушені були продовжити індійську візу, повернувшись для цього до міста Імпал, що за 100 кілометрів, адже потрібен був час на отримання дозволу.

Є три варіанти його зробити: перший – найдорожча тур агенція в Янгоні видасть його за 3 дні і коштуватиме це 150$ з особи, другий варіант – дешевша тур фірма: лише 100 $ з особи і очікувати доведеться тиждень, третій – туристична фірма «Екзотик», лише 50 баксів з особи, але чекати треба 2-3 тижні. Просто так віддати 300 баксів, за які можна жити в Азії цілий місяць, не хотілось. Тому ми обрали найдешевший варіант, плануючи використати цей час з користю. Написали листа в туристичну агенцію «Екзотик», де вказали наш маршрут М’янмою, що є обов’язковою умовою отримання дозволу  і стали очікували. Індійські прикордонні поліцейські в місті Море дозволили нам просто в них на території відділку стати з наметом на кілька тижнів, за що ми їм надзвичайно вдячні.

Дні очікування пролетіли для нас досить швидко і цікаво – ми здійснили поїздку до прекрасного озера Лактак, знімали кліп та записували музику.

Дозвіл прийшов через два тижні на імейл о 14:30, а його дія закінчувалась того ж дня о 16:00! Добре, що в той момент ми були на місті… Встигли зібратися і перетнути кордон.

Цього разу нас знову зустрів той самий злий прикордонник. Але тепер він був люб’язний, побачивши той дозвіл. Нас одразу пропустили, навіть не перевіривши сумки! Папірець…

Ласкаво просимо у М’янму!

IMG_4139Обмін валют

Перетнувши кордон з М’янмою, через 3 км ми потрапили в перше містечко, Таму. Сонечко саме котилося заснути, але в нас залишалася ще одна не вирішена справа: потрібно було обміняти десь долари аби мати хоч трохи м’янмарських к’ят, бо далі самі села, а до наступного великого міста Кале щонайменше 150 км. Туди нам крутити педалі 2-3 дні, бо дороги жахливі й спека страшна.

Спитаєте: «А чого ж ви ще в Індії не придбали м’янмарські гроші?» А тому, що це нереально! Там їх не продають. Але й тут, в першому прикордонному містечку, на наш неабиякий подив, не виявилось ні банків, ні навіть обмінників, в готелях теж не міняли. Але головне не панікувати, а шукати! Ми почали просто запитувати у людей на вулиці. За півгодини один дядечко нам таки поміняв 20 доларів на 23 000 к’ят. Це великі кошти в цій країні. Приміром, за 1000 к’ят можна двом особам пообідати у вуличному кафе.

Надалі знімали кошти з картки у великих містах. На відміну від Ірану, тут з цим немає жодних проблем, щоправда банкоматів негусто.

%d1%83%d0%b7%d0%b1%d0%b5%d1%80%d0%b5%d0%b6%d0%b6%d1%8f-%d0%b1%d0%b5%d0%bd%d0%b3%d0%b0%d0%bb%d1%8c%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%be%d1%97-%d0%b7%d0%b0%d1%82%d0%be%d0%ba%d0%b8img_4324-%d0%ba%d0%be%d0%bf%d1%96Як ми харчувалися у Мянмі?

М’янма, так само як Індія, країна контрастів. Тож, як кажуть, на кожен товар свій покупець. Що маю на увазі? Якщо ви гидуєте їсти у вуличних кафе в Азії, тоді вам підійдуть ресторани для іноземців або ж доведеться купувати продукти на базарі й готувати самотужки. Варто наголосити, що вишукані ресторани для іноземців є лише у великих містах, а їх у цій країні не так вже й багато. Тому, якщо ви збираєтесь об’їхати М’янму на велосипеді, як ми з Володею, то тоді для вас найкраще підійде вулична їжа. Насправді вона тут дуже смачна та дуже дешева. До того ж, після брудної Індії М’янма видається доволі чистою і антисанітарія в численних маленьких кафе виглядає нижчою (наголошую: після Індії, але не після Європи).

Першого ж дня ми з Володею спробували мухінгу – традиційні макарони, перемішані з бобовим борошном, олійкою та овочами: білокачанна капуста, помідори, зелень, інколи туди ще додають морепродукти і обов’язково приправляють традиційним узваром з лизтя певних рослин або дерев. І, ви не повірите, ми злопали аж по 2 великі порції, така то була смакота! Заплатили лише 800 к’ят, себто 80 центів – менше долара! В наступні дні ми здивовано зрозуміли, що закупляти продукти на базарі й готувати самим, як ми це робили в інших країнах – тут не завжди вигідно, інколи й дорожче, та й базарів не так багато на шляху. На ринках вигідно закупляти багато продуктів, але ми ж на велосипеді, без холодильника, тому це не для нас. Для нас же ж стріт фуд – це й дуже смачно, й дешево.

А от екзотичних фруктів всюди вдосталь і доволі дешево. Наприклад, на 1 долар можна було купити гілку бананів (це десь 18-20 шт.) та 1-2 папаї. Звичні нам, українцям, яблука чи груші тут екзотика, тому й дорого.

Ресторани для іноземців є у великих містах, як я вже писала. Вони комфортні, затишні, з кондиціонерами, але там все у 5-10 разів дорожче ніж у вуличних кафешках. Та ж мухінга на вулиці в Янгоні коштувала 500 к’ят, а в ресторані 5000! За смаком та об’ємом порції нічим не відрізнялися.

%d0%b4%d1%96%d0%b2%d1%87%d0%b8%d0%bd%d0%b0-%d0%bf%d1%80%d0%be%d0%b4%d0%b0%d1%94-%d1%84%d1%80%d1%83%d0%ba%d1%82%d0%b8-img_1008

Що таке вуличні кафе у Мянмі?

Якщо це село, то просто біля бамбукової хатинки стоять кілька низеньких столиків з такими ж стільчиками, наче в дитсадку, і ви можете просто в хаті у господині замовити їжу. Якщо це, наприклад, Янгон, то майже всі центральні вулиці будуть заповнені пересувними кафешками. Таке кафе може миттєво розкинутись просто на тротуарі біля будинку чи дороги. Знову ж таки кілька низеньких столиків зі стільчиками і прямо там же на вулиці, серед гулу машин, м’янмарка чи м’янмарець готуватиме якусь традиційну смакоту, змішуючи її та накладаючи вам у миску голою рукою.

%d0%b2%d1%83%d0%bb%d0%b8%d1%87%d0%bd%d0%b5-%d0%ba%d0%b0%d1%84%d0%b5-img_4659

Нам з Володею такі заклади харчування припали до душі. Там свій особливий колорит та атмосфера. Взагалі надзвичайно цікаво зливатися в азійських країнах з місцевими: їсти як вони, ходити на ринки, як вони, нічим не гидувати. Саме завдяки отакому зливанню ми з чоловіком по справжньому вбирали в себе культуру та звичаї М’янми.

З напоїв популярними є свіжовитиснутий сік цукрової тростини з лаймом та чай зі згущеним молоком. Останній напій зазвичай дуже солодкий, варто попросити аби давали менше згущика. До речі, традиційний зелений чай з жасмином є на кожному столику, він безкоштовний. Серед солодощів – різні види пляцків домашнього приготування, основою яких є рис, як головний продукт в Азії. Такі десерти – неймовірна смакота! Шматочок солодкого пляцка коштував 100-200 к’ят, тобто 10-20 центів. Щоб наїстися десерту вдосталь, вистачить 2-3 шматочки.

А ще у М’янмі їдять всіляких смажених жучків, личинок, коників-стрибунців, хробачків… І це доволі смачно. Щоправда, я заплющила очі, коли куштувала це.

%d0%b4%d0%b5%d1%81%d0%b5%d1%80%d1%82-img_1010Де ночували?

У М’янмі є офіційний закон: всіх іноземців – в готелі!

У нас з чоловіком під час мандрів світом на велосипеді протилежне правило: ніяких готелів!

Тому практично щовечора у нас були цікаві, інколи небезпечні пригоди з пошуком місця ночівлі та «розборки» з місцевою поліцією.

Перша ніч. Як я вже писали вище, ми затримались в прикордонному містечку Таму, бо намагались поміняти долари на місцеву валюту. Відповідно покидали його вже в сутінках. Розраховували, що за містом буде якесь поле чи фруктовий сад аби поставити намет, але почались села. То ж ми вирішили питати в людей чи можна в них на подвір’ї поставити намет. В першим же дядечком нам пощастило – він знав англійську. Сам він живе в Янгоні, але зараз гостює в батьків. В них на подвір’ї чимало місця, тому вони без проблем погодились прийняти нас. Але найперше треба піти в поліцію і спитати дозволу! Уявляєте, поліцейські вирішують, можна чи не можна людям приймати на ніч іноземців! Я залишилась з господарями, мені налили солодкого чаю, а Володя, сівши з хлопцем на мопед, поїхав в поліцейський відділок. Через півгодини повернулися з невтішними новинами: поліцейські категорично заборонили! І мотивація була дуже дивною: «ми турбуємося про вашу безпеку, вночі вас можуть непокоїти місцеві люди, якщо ви ночуватимете не в готелі». Володя ж їм чітко пояснив, що послугами готелів ми не користуємося практично ніколи, оскільки маємо намет. Але вони наче й не чули: їдьте у готель і все… Законослухняний чоловік перепросив нас і ми поїхали далі в ніч шукати, де поставити намет.

Проїхали трохи і зупинилися біля того ж таки відділку. Поставимо намет просто на узбіччі серед дерев неподалік, на виду у поліції, відповідно у безпеці.

Поліцейські були дуже здивовані, що ми не поїхали в готель і коли ми запитали чи можна поставити тут намет, вони так розгубилися, що не знайшли відповіді. Звісно, для нас це означало «так». Але щойно ми з Володею почали розкладатися, як прийшли двоє охоронців закону і попросили перейти до будинку, що стояв зачинений поруч і там на ганку поставити наш намет. Що ж, це краще, ніж просто у кущах…

IMG_3905Місцеві люди з ближніх будинків, які за твердженням поліції мали нас усю ніч турбувати, принесли нам у відрі води, аби помитися з дороги, і взагалі поцікавилися, чи нам щось потрібно. Але нам потрібно було лише одне – хороший сон.

Надалі такі ситуації були звичними. Навіть в буддійських храмах було заборонено ночувати. Знову мотивація одна – це небезпечно. Щоправда, в храмах все залежало від монахів. Якщо вони просто хороші люди, то нас впускали переночувати і поліції ніхто нічого не повідомляв. Також ми помітили, що чим більше золота на пагоді і чим вона пишніша, тим частіше нам відмовляли переночувати в них, посилаючись на поліцію.

Одного разу була досить дивна й водночас трагікомічна ситуація в буддійському храмі. Вечоріло, ми проїжджали село, а за ним ще села й села, тому нам залишалося лише питати в храмах дозволу поставити в них на території намет. Спершу в тому храмі нам дозволили. Розклали намет, нам показали де помитися. Але через годину головний монах передумав і послав гінця аби нас спровадив, проте нам вдалось домовитись, що о 5-й ранку ми поїдемо. Вляглись. Через годину нас будять двоє дядьків і з криками кажуть, аби ми забиралися звідси, бо монах проти і це небезпечно для нас тут ночувати. Що ми тільки їм не пояснювали, але вони нас не чули. Кричали, що зараз викличуть поліцію. Кажемо, щоб викликали, бо надворі темінь-темна, куди ж ми поїдемо… Ще через деякий час вони повернулися з поліцейським в нетверезому стані (що досить типово у М’янмі). Полісмен почав верзти всілякі небилиці про небезпеку (навіть повітря – це небезпечно) і так далі, ми ледве це витримали, бо перегар у нього був, здавалося, тижневий. Потім нас заставили спакуватися і сказали щоб ми їхали ночувати в поліцейський відділок. Гаразд, погодились ми, але дізнавшись, що туди 8 км по бездоріжжю і в темряві, ми відмовились їхати. Тоді нам запропонували взяти таксі. Ми не проти, але якщо воно буде безкоштовним. Приїхав трактор. Ми повантажили у причіп велики і всі наші баули і з годину теліпалися по бездоріжжю. І що б ви подумали, нас привезли в готель! Добру годину вони намагалися вламати нас, аби ми винайняли тут кімнату «лише за 30 баксів». В цьому двобої перемога була за нами. Засмучені поліцейські та господиня готелю врешті, махнувши рукою, сказали, що ми можемо йти і де завгодно ночувати. Небезпека відміняється. Ми посміхнулися, перейшли дорогу в напрямку шуму прибою і поставили намет на березі Бенгальської затоки.

Протягом нашої подорожі у великих містах ми часто користувалися всім відомим Couchsurfing.com. Це некомерційний сервіс, де люди по всьому світу можуть допомагати один одному з ночівлею та перебуванням в тому чи іншому місті, країні. Проте, для веломандрівників це погано працює у М’янмі, знову ж таки, через дурнуватий закон про готелі (які, між іншим, коштують у 6 разів дорожче, ніж для місцевих). Є небагато людей, які наважаться прийняти іноземців, але так, аби не бачили сусіди, бо ті можуть донести поліції, а цих проблем нікому не треба.

Ступа_3Цікаві (для нас) місця 

  1. Колоритні села та загалом місця, де звичайні туристи не їздять – у чистому вигляді автентика з минулих століть.
  2. Старий Баган – стародавнє всесвітньовідоме місто з тисячею пагод, ступ, монастирів, храмів. Древня столиця однойменного царства.
  3. Узбережжя Нгапалі, що омивається Бенгальською затокою – кокосовий рай, чудові пляжі.
  4. Янгон – прекрасне місто, в якому гармонійно співіснують розвинута цивілізація та автентична культура.

 %d1%81%d1%82%d0%b0%d1%80%d0%b8%d0%b9-%d0%b1%d0%b0%d0%b3%d0%b0%d0%bd-img_3965

Варто знати

  1. З питною водою у М’янмі, на відміну від сусідньої Індії, немає ніяких проблем. В кожному селі та містечку цієї країни, навіть між населеними пунктами при дорозі стоять невеличкі будки на високих ніжках, в середині яких знаходяться два-три глиняні глеки з питною, чистою водою. Зазвичай вода прохолодна навіть у спеку, оскільки глиняний посуд запобігає нагріванню тривалий час. Глечики накриваються мисочкою, на якій завжди є горнятко.
  2. Травень – найспекотніший місяць у М’янмі. Приблизно з 9-ї ранку до 4-ї по обіді крутити педалі доволі важко, краще цей час перечекати у затінку.
  3. Практично в кожному селі можна знайти загальні бані, де всі миються та перуться. Це звичайні криниці з додатковими ємкостями для води. Ми теж ними користувалися. Це чудовий порятунок від екстремальної спеки в цих краях, а також надзвичайне задоволення поринути в процес з місцевими людьми.
  4. М’янма – дуже дешева країна. Ми за 28 днів перебування в ній витратили лише 65 доларів на особу.