Того вечора ми з Володею гуляли набережною Сіднея й насолоджувались морською прохолодою. Того вечора я навіть і гадки не мала, що ми так і не повернемося до Мельбурна, звідки приїхали лише на кілька днів до друзів, що ми так і не полетимо в Аргентину, куди вже мали авіаквитки. Того вечора ми звично вляглись спати (гостювали у наших сіднейських друзів Льоші та Ксюші). Так само звично прокинулись вранці. Щоправда, сон мій мені геть не сподобався: наснилась велетенська чорна змія. Поснідавши, я почала відчувати щось дивне внизу свого вже доволі великого живота. То були перейми. Першу годину я не хвилювалась, бо читала перед тим, що це можуть бути тренувальні – підготовка матки. Наступну годину я почала засікати, як часто це відбувалось – кожних 20 хв., а потім кожних 15, 10… Скоро я зрозуміла, що щось не те… До того ж, з’явилось трохи крові. Почала “гуглити”. Вичитала, що таке трапляється, коли плазма відшаровується. Хвилювання зросло. Я подзвонила знайомому лікарю в Брізбен, розповіла все, що зі мною відбувається. Він наказав негайно їхати в лікарню. О 2-й пополудню мене вже везли в клініку, а перейми все частішали. Але навіть тоді мені в голову ще не приходила думка, що Марко може народитись передчасно.
О 14:30 ми були у шпиталі, що поруч. Привітні лікарки почали мене оглядати та розпитувати про все, потім одна з них мене оглянула і я помітила у них хвилювання: матка відкрита на 4 см, ще 2 см і вона буде готова до народження Марка!.. Але ні ми, ні він ще не готові… До того ж, в цій клініці немає спеціального обладнання для таких ранніх діток. Перш ніж мене посадили у швидку, аби відвести в іншу клініку, зробили УЗД, яке показало, що дитина не має й 1 кг ваги. Тут знову у всіх паніка, бо тоді виходить, що йому не 28 тижнів, як було приблизно вирахувано, а ще менше.

Водій швидкої – чи то жартома, чи то всерйоз – благав не народжувати зараз, тут, в машині. Я не народила.

Поки ми доїхали до лікарні, тут вже знали всю мою історію. Я все дужче хвилювалась і це могло лише нашкодити. Проте лікарі настільки впевнели мене у безпеці крихітки, що незабаром я просто віддалась долі.Трапляються певні події, які мають трапитись, хочемо ми того чи ні.

Привезли мене в чудову простору палату, де була лише я, Володя, медсестри та лікарки. Мене дуже тішило, що не було жодного чоловіка лікаря: я б не змогла розслабитись і бути такою спокійною. А далі ще одне УЗД, яке знову підтвердило, що дитя має лише 980 г. і це помітно непокоїло лікарок. Мені заборонили їсти й пити, оскільки перейми стали дуже частими – що три хвилини. Лікарі робили все, аби втримати Марка якомога довше в моєму лоні, аби його легені мали можливість відкритися. Ніхто не знав, коли це трапиться і дорога була кожна година. Мені вкололи стероїди для Маркових легенів та почали капати магній. Магній у вену – оце справжня “жесть”! Коли він розходиться по тілу, то стає так погано й душно, в грудях пече, страшенно пересихає в горлі, хочеться пити, а пити не можна… Крапельниця з магнієм капає добрих півгодини. І весь цей час такий стан, що от-от – і все, помру. Але то було потрібно.

Під час всіх процедур Володя був поруч, його ніхто не виганяв й нічого такого. Навпаки, просили аби він мене підтримував. А перейми ще більше почастішали – щохвилини. А потім раз – і все, стоп! Все зупинилось, як млин, що крутився, молов борошно і раптово вимкнувся. Була 22:30. Мені дозволили випити води й поїсти. І я заснула.
Вранці нові процедури та знову УЗД. Але й цього разу без змін: дитина менше кілограма. По обіді до мене прийшла нова лікарка й провела бесіду про таку малу вагу дитяти.
– Є дві думки з цього приводу, – говорила вона спокійно, – або УЗД показує неправильно, на що ми дуже сподіваємося, або… дитина з хворобою Дауна.
Я була прибита. Бо, звісно, почула лише останнє. Проте лікарка мусила з нами про це поговорити, це її обов’язок. До кінця вечора я читала в інтернеті про “дітей-даунів” й розуміла, що з такою хворобою ми не зможемо жити в Україні, для таких дітей у нас немає жодних нормальних умов, як це є в Австралії, чи інших країнах, де вони є повноцінними членами суспільства, а не захованими по домівках інвалідами. Я навітьпочала серйозно думати, як тоді залишитись в Австралії, бо тут є і садочки й школи для дітей з синдромом Дауна. Одним словом, ковбасило мене не на жарт.

Ніякі Володині слова підтримки, заспокоювання чи тому подібне я не чула. В голові гуло: “Хвороба Дауна!”. Наступного дня, 7 квітня, мене трохи відпустила ця думка, але я продовжувала читати про це, аби мати достатньо інформації.
Ми не знали, як і ніхто не знав, скільки я ще тут буду. Але мій стан стабілізувався, матка вгамувалась, Марко жив усередині. Близько 16-ї прийшла медсестра і сказала, що цю ніч Володі не можна ночувати зі мною, бо на той час мене пересилили на інший поверх, в кімнату для двох жінок, ввечері мали привезти ще одну жінку. Я трохи засумувала. Але після вечірньої перезмінки нова медсестра принесла Володі матрац і білизну й сказала, що він може залишатись, бо ту жінку сьогодні не привезуть.
Такої людяності та доброти, я ще не бачила в жодній лікарні. Взагалі, після українських лікарень я ненавиділа медичні заклади. Але тепер я розуміла, що не всюди лікарня – це страшно і неприємно. Згідно правил Володя теж мав платити за пепебування в палаті та харчування, але всі вже знали, що ми без страхівки (яка покривала б пологи) та ще й з туристичною візою, тому з чоловіка нічого не питали й приносили триразово їжу для двох.
Субота. 8 квітня.
О 4:10 вдосвіта я зрозуміла, що млин знову почав молоти борошно й до того ж набагато швидше, ніж попереднього разу. Крові стало більше, то ж я натисла кнопку виклику, одразу прийшла медсестра і мене почали готувати вже до реальних пологів – штучна затримка більше не діяла. Як добре, що Володя ночував зі мною і тепер може бути поруч! – ця думка мене зігрівала і заспокоювала.

Мені допомогли помитись, вдягли у все чисте й білосніжне, наче я йду до шлюбу. Збрили все, що заважатиме при розтині – Марко не перевернувся в потрібну для нормальних пологів позицію, тож необхіднокесарити. Прибігла розпашіла лікарка Антонія, яка щойно закінчила пологи в іншої жінки і прийматиме мої. Знову провела зі мною бесіду про варіанти анестезії під час кесаревих пологів.
1. Колять укол в спину і витягають Марка.
2. Якщо починаються ускладнення, то мене усипляють якимось газом.
3. І щось було ще, але вже не згадаю.
Я дала свою згоду на все. А що тут інакше зробиш?.. Мене на тому ж ліжку, на якому я спала, привезли в операційну. Видали Володі спеціальний одяг – так, він буде зі мною! Медсестри підбадьорювали й жартували. Лікарка дуже серйозно взяла шприц з рідиною, мене поклали на лівий бік, попросили якось особливо покласти праву ногу і розслабитись. А мене трусило не на жарт, наче я була в морозилці. Я страшенно боялася цього укола, бо якщо, не дай Бог, зачепити нерв, то може бути все печально. Після уколу мене поклали на спину і всі чекали, коли він подіє. Прикладали лід на живіт, коли я його вже не відчувала. Раптом відкрились двері до кімнати з велетенськими лампами, що робили її аж занадто сліпучою. Тоді кілька осіб дружньо мене підняли, як ляльку і переклали на операційний сліл. Десь від нижніх ребер і до кінчиків пальців на ногах я відчувала своє тіло наче залите бетоном. Далі мене перегородили фіранкою, аби я не бачила процес розрізання та витягання Марка. Володя міг вільно бачити й був біля мене. Тримав мене за руку, бо мене знову трусило. Я відчувала, що ріжуть, але безболісно. Раптом всі зареготали: вода фонтаном виплюснулась з мене назовні й заляпала лікарку Антонію та медсестер. А далі витягли неймовірнокрихітного, зморщеного Марка, який серед всього білого виглядав, як… варений рак або буряк. На мить піднесли його вгору, аби зробити нам перше фото й одразу поклали на реанімаційний стіл під якийсь апарат, почали засовувати всілякі трубки… Потім на крихітну голівку для чогось вдягли кумедну червону в’язану шапочку. Володя встиг доторкнувся до малючка й після цього його поклали в бокс. Мені зашили розріз й повезли в палату.

Вовчик був з малим, а я чекала, коли нарешті відчую ноги. А ще мені поставили катетор і щогодини медсестра виливала певно зо два літри рідини. “Звідки її стільки набралося!?” – все думала я. Й страшенонервувала, що так довго не відчуваю ніг. Але медсестра заспокоювала, що то нормально. По обіді прийшла доктор Антонія й розпитала, як я почуваюся. Володя все бігав від Марка до мене й знову до Марка. Розказував мені про малюка, навіть вже пофоткав його. А я лежала й чекала. Розумом я ворушила ногами, а вони залишалися бетонними й нерухомими. Після 16-ї мені принесли шприц і показали, як цідити молоко. До речі, в палаті був телик і там показували фільми про грудне вигодовування і всякі такі заклики аби годувати діток грудьми. Такий собі майстер-клас.

З першого разу мені вдалось націдити аж 4 шприци молозива. Всі були помітно здивовані, адже це досить багато. Зазвичай жінки заледве один націджують. І надалі у мене цього добра було багато, тож Марко від народження лише на грудному молоці.
Я познайомилась з Маркусиком під вечір 8 квітня. Він лежав в боксі дупкою догори і з цілою купою трубок. Його ліва ніжка й права ручка були з голкою, йому щось капали. Жалюгідне видовище. Але так треба.Загалом у The Royal Hospital for Women наш малюк пробув 2 місяці.
І ось тепер Маркові один рік. Він міцний та здоровий, яким і народився. Він непосидючий, і, можливо, це частково пояснює те, чому він не втримався довше в моєму лоні. Він веселий, любить природу, людей, собак птахів. Обожнює музику та голосні ігри. Видивляється все довкола й зачіпає кожну людину. Він допомагає мені в розумінні багатьох речей. Він часом нестерпний, але водночас найсолодший та найкращий у світі. Ми з Володею його дуже любимо й самі стаємо дітьми разом з ним. Це був неймовірний рік! Все було незрівнянно насиченіше, яскравіше, веселіше, серйозніше, ніж будь-коли до того. Ми вдячні за цей рік і за неймовірно прекрасний дар Богу і кожному, хто був з нами, хто допопомагав і підтримував!
З днем народження тебе, наш маленький хлопуську Маркуську!