Після Австралії в листопаді ми прилетіли в Малайзію й на острові Пінанг прожили майже 3 місяці, чекаючи аби достатньо підріс Маркусь та готуючись до наступної частини веломандрівки навколо світу. Двічі під час перебування в Малайзії ми “візаранились”, себто виїжджали з країни на кілька днів, адже для українців тут хоч й безвізовий режим, проте більше місяця перебувати не можна. Тож ми мусили виїжджати, а потім знову повертатися на місяць. Перший візаран ми робили в Індонезію, другий – в Таїланд. Про останній і хочу розповісти.

Ми виїхали з Джорджтауна (Пінанг, Малайзія) до першого великого міста в Тайланді, Хат Яї. То був тісний мінівен з доволі непривітним водієм. На кордоні затримались лише на 10 хв.: поставили печатки в паспортах та сходили в туалет. Я навіть встигла поміняти підгузник Маркусю та помити йому закакану дупцю. Дитя чудово поводило себе в автобусі: бавилось, спало, їло, розважало пасажирів.
Ціна квитка – 40 рингіт (майже 10 $). Дорога у 220 км зайняла 4 години.

Хат Яї

Ми прибули сюди під вечір. Вийшли на центральній автостанції. Звісно, відразу ж налетіли таксисти. Але хай зачекають. Спочатку нам потрібно поміняти гроші та поїсти. В найближчому кафе cкуштували традиційну страву пад-тай (рисові макарони з овочами та морепродуктами чи куркою) та супергострий салат із зеленого манго. За двох заплатили 130 бат (3,7$). Малюк їв смуссі: йогурт з грушею, який я йому в кафе й приготувала – збила в ручному маленькому блендері, який спеціально купили в мандри.

Вбивши голод, ми поїхали на “тук-туку” (дешеве місцеве таксі, що може бути й маршруткою) в Siam Resort, що за 4 км від центру. Там гарна затишна територія, зелено, охайні будинки, наче десь в туртаборі в Прикарпатті. Єдине, що обслуговуючий персонал погано знає англійську, що звично для Таїланду, тож доводилось довго про все необхідне розпитувати. З плюсів: велике зручне ліжко, в кімнаті холодильник, душ та туалет, хороший інтернет, також можна користуватися їхнім мопедом. З мінусів – запах в кімнаті був не дуже приємним. Мене це часто переслідує, але можливо це моя індивідуальність така – із загостреним нюхом, бо для Володі запах був нормальним.
Зранку виїхали об 11-й. За нами приїхав знову ж таки тук-тук і повіз нас на вокзал. Ціна 100 бат. (2,8$, 3 км.)

На вокзалі ми повантажились в старенький, але великий та комфортний автобус до містечка Крабі. Ціна за двох – 325 бат (9$). Їхали 4 години з однією п’ятнадцятихвилинною зупинкою, під час якої поїли в дешевому кафе та погодували дитя заготовленою зранку їжею.

5 мама і марко на сайт IMG_9390
Крабі

– Однозначно, Крабі! Їдьте на Крабі! Крабі – це класно! – чули ми таке багато разів перед тим.

“Чим же це Крабі так манить всіх?..” – роздумували ми, а тоді вирішили перевірити.
І от перше враження від Крабі:
– Що це за дупа?…

Був вечір. Звичайне тайське місто. Таксисти, що намагаються здерти три шкури, альтернативи (громадського транспорту) немає. У нас закінчився кеш. Обмінники далеко. З картки не хочемо знімати, бо стягують щоразу 200 бат. Ми схарені. Сунемо вперед в напрямку заброньованого гестхаусу. Але туди кілометрів 6 – з тлумаками далеко не зайдеш.
Раптом зупиняється тук-тук, що вже везе пасажирів і ми домовляємося за 50 бат доїхати до затоки Pak Nam Krabi, саме там ми й будемо мешкати. Приїхали. Чорт, знову нема обмінників. Володя побіг в банкомат зняти гроші, але не зняв. Поки він бігав за нас вже заплатив європеєць, що теж кудись їхав в цьому тук-туку. Ми лише встигли йому подякувати вслід, так швидко якось все відбулось…
Роззирнувшись довкола, ми зрозуміли, що потрапили в мекку туристів. Їх, склалось враження, було більше, ніж місцевих. Довкола суцільні турагенції, пиво, фаст-фуди, таксисти і в голові в мене WTF. Ми просто не любимо такі місця, а тут – на тобі… Таким було наше знайомство з Крабі.
”The I Thalay Room & Souvenir Guesthouse”, як і на фоточках в інтернеті біло-синьою цяткою вирізнявся серед брудних запилених будівель на Khongkha Rоаd. Холодний білий колір додавав цьому місцю аристократизму та затишку. Проте дівчинка на ресепшині була справді холодною, жодного натяку на посмішку та приязнь, що насправді геть непритаманно тайцям. Здавалось, що в її голові крутились лише бати з нулями. Гестхаус і кімната чисті, проте не скажу, що такі ж затишні, як на фото в інтернеті. За рушник окрема платня. По всій будівлі таблички з інформацією що можна, а що ні. Й найголовніше – якщо раптом ви не виселитесь з кімнати об 11:30, то муситимете платити штраф 50 бат (1,4$). Всюди камери, як на секретному об’єкті. Складалось враження, що ми у красивому біло-синьому гетто.
Поселились, прийняли душ, погодували малючка, пішли поміняти гроші і повечеряти. Поруч був причал з брудною водою та кольоровим шаром різносортного пластику, що плавав зверху, наче спеціальний декор. На причалі був маленький нічний фуд-маркет – з десяток пересувних кафешок просто на вулиці при дорозі, де можна попоїсти практично будь-чого з тайської кухні – звичне явище в Азії. Там ми й вирішили повечеряти. Взяли якісь місцеві макарони та пили холодний чай з лимоном. Мої макарони були несмачні, Володині дуже смачні, але гостренькі. Отак сиділи ми на вулиці за невеличким столиком, поруч готувалась їжа, яку довгенько треба чекати, мився посуд в тазиках, від споглядання чого приємних відчуттів не виникало. “І це те круте Крабі…” – думала я собі. Отаке якесь перше розчарування вийшло.

3 тато мама і маля на сайт DSC00377Їхали на пляж Ao Nang, а потрапили на Pai Plong

Наступного ранку після сніданку ми вирішили поїхати на пляж. Поруч з нашим гестхаусом була турагенція, яка пакувала людей у тук-туки (туди може влізти з 10 людей з тлумаками) й везла на пляжі. Того ранку ми подалися на Ao Nang beach. Дорога вилася пагорбами, довкола нас буйно зеленіли джунглі, височіли пальми, повівав вітерець. Марко був дуже активний. Напевно, він, як і ми, не міг дочекатися охолодження тіла в морській воді. Скоро в тук-туку ми почули російську мову і помітили бойовий мейк-ап: голубі тіні, рожева помада й потужні рум’яна – ні європейки, ні тим паче тайки, так не фарбуються. “Росіянки…” – щойно встигли подумати ми, вже звикши до повсюдної присутності руссо турісто, як раптом чуємо від них:

– Слава Україні!

Ми трохи здивовано посміхнулись, відповівши: “Героям слава” і скоро непомітно розговорились. Жінки зі Східної України. Одна панянка (та, що найсильніше розфарбувала вранці своє обличчя) приємна, розумна й балакуча.

За годину домчали до пляжу. Всі разом вийшли з тук-тука, заплативши по 50 бат з особи й оминувши пляж Ao Nangе, де було аж занадто людно, що й голці ніде впасти. Ми завернули в джунглі. Вузенька стежка завилась стрімко догори на скелі, потім так само стрімко покотилась до пісочку й ми опинились на крихітному пляжі Pai Plong, що трохи сховався від людей серед дичини. Та місцина була чарівна, спокійна, налаштовувала на релакс. Довкола скелі, пісочок, чистенька вода, буйна рослинність, невгамовні мавпенята. Все так гармонійно поєднано, що й не описати словами, як там все ж було добре. Навіть єдиний готельчик тут не зіпсував майже дитячої цнотливості природи.

7 на сайт IMG_9470Але нас то довго не затримало. Напевно, через те, що ми звикли до постійного руху, тож просто лежати на пляжі для нас є порожнім гаянням часу. Ну, й з дитям тут не легко – Марко все намагався наїстися пісочку та всього, що йому потрапляло під руки. Тож в обідню пору ми зголодніли не на жарт й вирішили покидати цей сонячний рай. Малюку в цьому сенсі найлегше, бо він в будь-який час може перекусити маминим молочком. А ми з Вовчиком вже втомилися вбивати голод фруктами, тож рушили на великий пляж Ao Nange аби щось попоїсти. Тут ми трохи впали духом, бо ціни аж непристойно завищені. Ще й звідусіль російська звучить, ходять мужчини з золотими цепочками й женщини совєцького типажу, що ми вже й почали сумніватися, чи справді це Таїланд… Тож знову знайшли нашу тайку на тук-туку, що саме набирала людей і повернулися до Крабі-тауна. Там нарешті поїли на фуд-маркеті. Дуже смачний суп й лише 30 бат (0,85$). З голоду ми з’їли аж по дві порції. А малючок наминав рис.

5 пляж на сайт IMG_9363Базар з їжею

В нашому білосніжному аристократичному “гетто” ми прийняли душ, перепочили, побавились з малючком. Маркусик наповзався досхочу і, коли вже смеркло, ми подалися на великий вечірній базар з їжеє. Ох, і люду тут було – просто суцільні затори! А їжі… ще більше. Звісно, з таким вибором непросто було зрозуміти, чого хочеться: фруктів, смажених морепродуктів, м’яса, солодощів, рису… Тут кожен може обрати, що душа забажає. І все ж таке смачне, таке апетитне… А в центрі ринку стояла сцена, звідки препаршиво співали китайці, бо зараз саме час їхнього Нового року й вони полюбляють співати своє. Якщо ви можете уявити найгірше в світі караоке, то це було воно.

Насолодившись місцевим колоритом та нарешті поївши трохи риби та морепродуктів, ми повернулися спати.

4 на бирчику на сайт DSC00395Вранці помчали на автобусну станцію. Застопили бирчика (місцевий колоритний мотоцикл з боковим причепом на двох-трьох людей і з не менш колоритний водієм) і за 70 бат (2$) з вітерцем проїхали 6 км до автовокзалу. Вулиці були ще порожні, місто лише прокидалося. Їхали того ранку ми до портового міста Сатун аби вже звідти поромом переправитись на малайський острів Лангкаві.

В обідню пору сіли на доволі великий пором і добру годину пливли до острова. Ще зранку ми не планували там залишатись на ніч, бо на Пінангу нас вже чекали велосипедні трейлери, що нарешті прибули поштою, тож ми поспішали туди. Вибрали такий маршрут візарану через те, що в таких випадках краще не повторюватися, себто не перетинати двічі один й той самий пропускний пункт та й тим більше з проміжком лише у 2-3 дні, бо тоді це схоже на відвертий візаран, що митникам не дуже подобається. Якщо ж пропускні пункти міняти, то тоді виглядає, що ти справді подорожуєш, а не бігаєш заради безкоштовної візи. Тож план з Лангкаві спрацював. Крім того на паспортному контролі ми стали в чергу до кабінки, в якій сиділа жінка. Вона, як ми й очікували, розцвіла в посмішці до нашого бейбика, мало його не розважала й так чисто формально ставила нам печатки на тій сторінці, де ми попросили (бо митники часто полюбляють ліпити їх на чисті сторінки) й без будь-яких запитань знову впускала в Малайзію.

Лангкаві

І тут ми потрапили в кіно: неначе от-от почнеться кінець світу. Нагадаю, то був час Китайського Нового року. Сказати, що людей було багато – то нічого не сказати! Їх було тьма-тьмуща й це напрягало. А коли ми ще й дізналися, що на пором до Пінангу всі квитки вже розкуплені на два найближчі дні, то ще більше напряглись, бо тепер треба терміново тут знайти житло й якось вибратись з цього порту-вулика. Пощастило в онлайні забронювати останню кімнату в гестхаусі Vila Thai поблизу пляжу Cenang. Він стоїть просто біля дороги на іншому боці острова, височіє в кілька поверхів й ще добудовується. Видно, що в нього вкладають гроші, але в когось очевидні проблеми зі смаком… Наша кімната була з великим ліжком, туалетом та душем. А от запах в ній був поганенький – такий щойно після ремонту. Тож ми довго провітрювали її, а потім боролися з комарами. На жаль, в Азії рідко хто здогадується ставити на вікна протимоскітні сітки. З горем навпіл ми переспали нічку і вранці, як на крилах, мчали на пляж. Він був такий чарівний: чистенька водичка, білий ніжний пісочок, вода бірюзового кольору. Того ранку якось все красиво почалося. Десь по дорозі до пляжу ми поснідали нашими улюбленими в малайзії індуськими роті, запили чаєм з льодом і щасливі йшли купатися. Щодо вибору кафе для харчування, то ми завжди обираєм місцеві, де іноземців або взагалі немає, або дуже мало. Кафе для туристів зазвичай з доволі завищеними цінами. Та й місцева кухня нам більше до смаку.

6 на сайт мореIMG_9442Повернення на Пінанг

Пообіді в порту ми сіли на пором до найближчого материкового порту, а звідти автобусом поїхали до острова (він з материком з’єднаний двома мостами). Хоч дорога стала довшою ніж прямий пором Ланкаві-Пінанг, але зате нам вдалося зекономити 60 рингіт (14$). Так закінчилася наша коротенька малайсько-тайська мандрівка-візаран.