Прокинулися від сонечка, бо поставили намет зі східної сторони. Вже з 6:30 воно нас почало підсмажувати так, що всередині залишатися було важко. Ранок був гарний, але дуже спекотний. Снідали кукурудзяною кашею зі згущиком.

В селі Бичіха почали шукати фольклор. Пані завклубша нас направила до однієї тітоньки, що співає, і до Баби Зінаїди, 1925 р.н., яка визнана кращою вишивальницею в їхньому районі. Вона нам показала свої вишиванки, але як на мене, не такі вже вони й ах. Це якщо порівнювати з українськими.

10

8

9

Але, можливо, в цьому краї вони таки найкращі.

Потім рушили в с. Ільнозавод до Людмили Кіріловни (1939 р.н.). Ця бабуся і наспівала нам і історій майже кіношних про війну понарозказувала. Також вона співала під гармошку, грав Валерій Вікторович (1971 р.н.). До речі, її коником є частушки – в них вона найкраща.

11

Потім після співів та розмов нас ще нагодували яєшнею з овочами та хлібом.

В село Халамєр’є їхати передумали.

Ми покидаємо Білорусь. Ця країна нам справді сподобалася. Багато в чому вона перевершила наші сподівання. Ми гадали побачити таку собі сіреньку пострадянську республіку з «останнім режимом у Європі», в якій крім партизаннських лісів і боліт мало що цікавого можна знайти. Натомість ми проїхалися доглянутим, чистим, квітучим краєм, з засіяними полями, хай не на сто відсотків, але живим селом, якісними дорогами (часто навіть по селах), привітними людьми і неочікувано охайними, справді європейськими містами.

Особливо вразила повсюдна чистота. Без перебільшення, таку чистоту ми бачили в деяких країнах центральної Європи. А ще ми були свідками, коли хлопчик років десяти підняв з тротуару обгортку від морозива, кинуту кимось (явище тут дуже рідкісне) і відніс її у смітник. Тож справа тут не лише в добре налагодженій системі прибирання. Тепер, маючи можливість порівняти Білорусь з двома сусідніми братніми країнами, ми розуміємо, що така картина могла трапитися нам лише тут. На жаль.

А чого вартий, як ми його назвали, сільський арт: розмальовані хатинки, пальми з пластикових пляшок, дерев’яні скульптури біля обійсть, вже згадані автобусні зупинки!

7

1

2

3

4

5

6

Все це щоразу по особливому тішило око, особливо коли спека, тяжка дорога і злі комарі.

В Білорусі помірні ціни і дуже якісні продукти харчування.

Звісно, все описане – лише зовнішнє, візуальне враження від країни. Як не раз говорили нам білоруси, в їхній країні крім зовнішньої економічної «показухи» є немало прихованих недоліків, яких не видно оку мандруючої людини. Дехто нарікає на владу (але багато й підтримують), як і в кожній, навіть в найблагополучнішій країні. Проте, ця тема вже не для фольклористів.

Кордон з Росією перетнули під вечір, їдемо до міста Вєлікіє Лукі. Відразу помітний контраст з Білоруссю: скрізь дуже брудно, вбиті дороги, немає розмальованих хаток. Бо й сил практично немає, а як є то й ті порожні. Де-не-де покажеться якийсь згорблений житель. Не хочеться здатися упередженими, але й люди тут якісь не такі приязні. У кількох запитали про воду і вони грубо відповіли, що у них нема, треба їхати до криниці. В одному із сіл таки набрали достатньо води, аби ставати на ніч. Нам дядечко розказав, що через 3 км буде озеро Жерєбєнєц, але треба буде з дороги трохи звернути. Тут, до речі, з’явилось багато озер.

Тож ми кілометр ще рухались по трасі, а далі звернули в село і до озера. Проїхали село, потім дитячий табір «Чайка» і трохи вдолині було озеро, в довжину десь 800 м. Тут вирішили і ночувати.

Швиденько розклали намет і гайда купатися в озеро. Першим побіг Вовчик, бо ще знімав під водою і йому треба було аби не скаламутити воду. А я так і не скупалася. Сталася неприємність: Вовчик розгаратав собі палець на нозі. Там під водою з дна щось стирчало (як потім виявилось, металеві сваї від старого причалу) і коли він плив, то зачепив. В мене почалась трохи паніка, бо кров юшить, рана глибока і розріз на 2 см. Але зібралась, промила рану, продезинфікувала і вирішили зранку піти до медпункту в табір, бо може навіть треба буде зашивати. Скоро пляж спорожнів, ми залишились самі і незабаром заснули.

Проїхали 84 км.

5_2