Прокинулись о 5:00, як попередньо домовились з господарями, бо вони о шостій їдуть до Петербурга, а ми маємо до того часу забратися з їхнього подвір’я.

Звісно, в таку ранню пору дуже важко вставати та ще й на дворі дуже вогко та зимно.

Настрій господарів на ранок чомусь раптово змінився в нібито кращу сторону. Не встигли ми вилізти з намета, як господар запросив нас на каву. Ми погодились, але спершу треба скласти речі. Через деякий час він знову повернувся, бо якраз порався з машиною, яка вночі мені завдала стільки страху і ще раз наголосив на каві. Тут у мене виникли новий накрут: нас хочуть отруїти! Сто пудів щось підсиплють, думала собі я. Але Володі нічого не кажу, нащо його можливо зайве тривожити, він бо про весь мій жах цієї ночі нічого не знає, бо спав як немовля і бачив певно гарні сни. На третій раз коли нам сказали про каву, ми вже пішли, бо й речі також спакували.

На столі біля хатинки було дві чашки для нас, дві ложки, розчинна кава, яку я ненавиджу, дві канапки – батон з маслом, і за мить господиня, та що вчора здійняла хай і перевірку документів, винесла нам чайник з окропом. Мене потроху почало попускати, коли вона привітно привіталася і почала перепрошувати за вчорашній вечір. «Ну ви ж понімаєте, врємя сейчас такоє, страшно, ми ж то вас нє знаєм». А далі слово за словом і полилась чудова бесіда. І тут до мене доперло, що на рівному місці я собі роздула страшні речі і сама ж від того страждала. А сигналізація в машині, як виявилось, спрацювала, бо кіт скочив на неї. Все дуже просто і зрозуміло.

За бесідою минуло півгодини. Як ми дізналися, ці люди живуть в Петербурзі (жінка – корінна пітерка), а тут у них дача (чоловік – білорус і це будинок його батьків), тож на вихідні вони сюди приїздять.

Вчора увечері я гадала, що напишу про негостинність цих людей (точніше, жінки), але тепер маю іншу думку: її поведінка є абсолютно нормальною для сучасного жителя великого міста. Чи можна в Петербурзі просто так постукати у будь-яку хату зі словами «пустіть переночувати»? На жаль, це не просто безглуздо, але ще часто й небезпечно. І слова цієї тітоньки – «врємя сейчас такоє» – ох, які правдиві… Чоловік же цей народився і півжиття прожив тут, у селі. Напевно тому, ставлення до гостей, хай навіть неочікуваних, хай навіть не зовсім бажаних, у нього зовсім інше.

О 06:10 ми виїхали. Було дуже, дуже зимно – напевно, найхолодніший ранок за всю подорож. Я по дорозі Володі розказала все, що зі мною було вночі і він зо сміху ледь не звалився з велика. Гадаю, я його дуже повеселила.

Потім була траса і о 9-й ми в’їхали до Вітебська. Як нам здалося, це велетенське місто. Тут з’явилися трамваї, яких не було у Гомелі та Могильові. Якось не відразу мені це місто сподобалось – занадто шумне, дуже багато транспорту, широченні площі і проспекти з пафосно-монументальною архітектурою. Можливо, така реакція у мене була через те, що заскочили ми в це місто просто з сільських нетрів.

Сучасний амфiтеатр

2

Також Вітебськ – місто на гірках, як Київ. Має історичний центр та більш сучасні “радянські” райони.

7

3

4

5

Згодом, потрапивши у центр, ми зрозуміли, що це таки гарне і дуже європейське на вигляд місто. Європейськість перш за все – в чистоті і охайності, якої ми взагалі не сподівалися від такого пострадянського мегасіті. Тут навіть базар помітно чистіший, ніж будь-який український. А на базар заїхали купити Володі гальмівні колодки, бо його вже стерлися. За них Вовчик заплатив 20000 біл.рублів.

Після обіду вирішили пограти. Найперше пошукали місце, бо тут кілька хороших вуличок, але ж хотілося де більше людей. Поїздивши хвилин 5 у пошуках, все ж облюбували собі пішохідну вуличку – Суворова – дуже затишну. Навпроти лавочки, яку ми обрали для нашого місця виступу був магазин національного одягу і всякої всячини. Вовчик сходив туди перепитати чи вони не проти, якщо ми просто біля них пошумимо. Вони не відмовили. Тож ми одягаємо наші сценічні вишиванки і приступаємо до концерту. Починаємо з ліричної пісні під колісну ліру аби розігріти трохи голос і зрозуміти, як публіка реагуватиме. Стає зрозуміло, що людям подобається, бо перші ж перехожі зупиняються, слухають, аплодують, кидають гроші. Далі починаємо грати драйвовіші пісні, люди радіють, але дуже довго ніхто не затримується. Один дядько каже, аби ми приїжджали сюди наступного року на фестиваль «Слов’янський базар», бо ми б там були в самий раз. Але грати нам довго не вдалось, десь з шість пісень зіграли і до нас підійшов місцевий художник, який час від часу ходить в запої. Всівся біля нас і не хоче йти – йому хочеться поговорити. Він ще досить молодий, але п’яний в пень. Ми йому прямим текстом кажемо, що він нам заважає, але він наче нас не чує – говорить про себе, про свою сім’ю, про свої картини. Одним словом, більше ми не грали. Зібралися і поїхали за місто.

Ночували біля траси за посадкою на скошеній траві.

Проїхали 69 км