24 липня, 11:00. Стрий. Ми стартували. Хоч було й похмуро. Час від часу дощило – ми все одно рушили. Дякуємо всім, хто прийшов нас проводжати! І ось знову весь світ перед нами! Така тривожна й водночас дуже приємна мить…

Зі Стрия до Моршина нас супроводжували Роман та Юрко з «ВелоСтрийки». Після обіду до нас приєдналась велосипедистка Анна з Долини.

Почався справжній треш: дорога страшно розбита і переважно лив дощ. Було абсолютно неприємно їхати. Фури заливали нас з калабань, автівки обхляпували. Складалось враження, що ми, як велосипедисти, були не помітні на дорозі. Хоча не помітити нас просто неможливо. Маркусику було затишно. Він сидів в захищеному від дощу трейлері і слухав джаз. Під вечір таки доїхали до Долини.

В Долині мали зустріч з велогромадою та екскурсію краєзнавчим музеєм «Бойківщина». З шилом-Марком в музеї важкувато.  Бо він все хоче чіпати, але в музеях нічого не можна чіпати).

Того вечора познайомилися з хорошими людьми. Ночували в готелі, який для нас теж організувала велогромада. За що щиро їм дякуємо.

Наступного дня Аня знову вирушила з нами в дорогу. В с. Вигода нас раптом зупинив усміхнений чоловік, вибігши з своєї автівки і запросив пообідати в його ресторані. То виявився власник медоварні і ресторану «Чорна бджола», пан Олекса. Їжа там дуже смачна, порції великі. Найсмачніші були деруни з грибами. В підвалі ресторану є зала, аля арт-кафе, де за старовинним рецептом виготовляють медівку. Нам провели дегустацію. Це справді надзвичайно смачний напій. І головне – нема спирту. Лише натуральне бродіння. Дуже раді, що в Україні є такі класні місця. Дивно, що не знали про це раніше.

Село Вигода відоме зокрема своєю вузькоколійкою. Тож двічі на день об 11:00 та о 15:00 звідси відправляється в тур потяг з туристами. Мандрівка триває приблизно 3-4 години. Також тут є фантастичний музей, чи радше Центр спадщини вигодської вузькоколійки. Для діток суцільний кайф: тут можна все чіпати, бавитись, розважатись… Раджу всім туди завітати. Тут все зроблено справді по-європейськи, модерново.

До села Колочава, куди ми діставалися ще два дні, нас час від часу кропив дощ. Дорога була суцільним жахіттям: яма на ямі. Перетнули три перевали Вишківський, Торунський, Синевирський. Було нелегко. На перевал пхали вели вгору, обливаючись потами. Одну ніч ночували в селі Торунь. Зайшли в місцеву лікарню і попросилися отаборитись поблизу. Нам не відмовили. Було безпечно та затишно. Ввечері до нас прийшли місцеві дітлахи, бавилися з Маркусиком.

В Колочаві осіли на два дні в садибі пана Миколи. Він теж музикант. Відвідали тутешній музей та сходили в трек на перевал – 6 км пішки з Маркусиком. Види звідти фантастичні. Переважно несли Марка в ергосумці. На перевалі Марко вперше в своєму житті збирав гриби.

А з Колочави ми мчали до села Стеблівка, що перед Хустом. Там німець Мішель має ферму буйволів. Вже 10 років, як тридцяти шести річний європеєць облюбував собі Закарпаття та почав тут налагоджувати свою давню мрію – розводити буйволів, називаючи цей край своїм раєм.

Колись ця місцевість на Закарпатті славилася буйволами, зараз же всі тікають в офіси. А Мішель навпаки: з розвинутої Німеччини – до нас. Він багато де мандрував, шукаючи свій рай. Уявляєте, така улюблена для нас Австралія, для Мішеля – найгірша країна. В Україні для цього фермера – повна свобода.

– Головне, бути до людей ближче, – каже Мішель. Вивчити їхню мову і все буде добре.

Так, цей німець чудово володіє місцевим русинським діалектом.

Окрім буйволів, Мішель ще має коней та неймовірне бажання працювати на землі. Так, звісно, на початку було важко. Але зараз, коли Мішель став “своїм”, все стало на свої місця, як і має бути. Буйволи пасуться півроку. З цим Мішелю допомагають пастухи Наташа та її син Женя. А от взимку важчий час. Буйволи потребують особливого догляду та уваги. До того ж, саме взимку вони дають молоко. З нього роблять сир. А сир продається в елітні ресторани Львова та Києва. Замовлення Мішель має на півроку вперед. Сир з молока буйволів – приблизно такий же делікатес, як жабки в Парижі.

Зараз Мішель купив стареньку хату на самій горі в сусідньому селі Сокирниця. Краєвид звідти неймовірний: гори довкола, а поміж них змійкою в’ється річка Тиса. Хатина на перевалі. І для нас це місце теж стало раєм на кілька днів. Мішель не руйнує старе, надаючи йому нових форм та принад. Він зберігає автентику хати, лише доробляє комфорт. Як не крути, він німець, а для них умови важливі. Це дуже естетично, коли поруч зі старою закарпатської хатою, прибраною та обжитою, є гамачки, пасуться кози, є старий хлів, з якого тепер зробили душ та туалет. Особливо туалет заслуговує оцінки відмінно.

Коли ми гостювали в Мішеля на горі, то були там не одні. Німкеня Вєра (дівчина Мішеля) та її діти теж гостювали в нього. Вєра тут доїть кози, допомагає Мішелю по господарству. Вечорами грає на скрипці та ділиться досвідом виховання дітей. Вєра в Німеччині працює з дітками.

Мішель запрошує всіх бажаючих до себе волонтерити, допомагати йому по господарству, натомість отримати неймовірний досвід роботи з буйволами й  конями та поринути в інший світ. Світ, тісний з природою. Його маленький рай на землі.

А потім ми відкрили для себе неймовірний Хуст, що входить в топ кращих міст України. Це досить компактне, проте затишне місто. Хуст доволі чистий, прибраний. Тут є театр. Є залишки стародавнього замку на горі. Туди варто піднятися, аби побачити захід сонця та сам Хуст з висоти птахів.

В Хусті ми завітали  в магазин-майстерню Veloshop.com.ua. 200 км українського бездоріжжя нанесли чималої шкоди нашим велам. Ми думали, що потрібно змінити лише гальмівні колодки. Проте хлопці Роман (власний велошопу) та Славко все ж порадили нам зробити капітальний техогляд велів. Ми не відмовілись, бо попереду дорога далека. Щиро дякуємо за допомогу хлопцям! Тепер у нас стало на двох друзів більше.

Останню ніч в Україні ночували в Хусті у Романа, власника веломагазину. Його сім’я, мати Вікторія та батько Славко, смачно нас нагодували та приймали як рідних дітей. Наступного ранку пан Славко підвіз нас на мікроавтобусі до кордону з Угорщиною.